З в о р о т н і й д з в і н о к
Запросити зворотній дзвінок
Ім'я*
Телефон*
Коментар
(044) 390-71-26 (044) 495-28-29

Катастрофа на Титаніку і її наслідки

Альберт Е. Тебердж

 

В ніч на 14 квітня 1912 року відбулося немислиме. Самий потужний плаваючий корабель з назвою Титанік компанії White Star Line здійснював свій перший рейс з Саутгемптона (Англія) в Нью-Йорк. Корабель рекламувався як непотоплюваний. І, якщо він непотоплюваний, то чому мають бути адекватні рятувальні шлюпки для всіх пасажирів і команди? Корабель вийшов з Саутгемптона 10 квітня. Менше чім через п'ять днів він виявився на дні Атлантичного океану. Боліше 1500 чоловік загинули протягом трьох годин після зіткнення з айсбергом, котрий вирвав дно корабля.
Як це відбулося, описувалось багато разів. Людська зарозумілість, непохитна віра в безпомилковість технологій і комерційний імпульс швидких переходів через Атлантичний океан - все це привело до загибелі корабля і пов'язаною з цим загибеллю людей. Деякі пасажири які вижили повідомили, що навіть коли корабель вже тонув у водах льодяної Північної Атлантики, багато вірили, що корабель - більш безпечне місце; відповідно, не всі рятувальні шлюпки були заповнені повністю.
Ця аварія потрясла світову спільноту. Британський і американський уряди розслідували аварію - британці визначили: «Втрата вказаного корабля відбулася через зіткнення з айсбергом, викликаного надмірною швидкістю, з якою судно рухалося». Безумовно, це був головний фактор. Однак, як і в багатьох нещасних випадках, цьому сприяв ряд причин. До них відносяться: водонепроникні переборки неправильної конструкції; недостатня кількість рятувальних шлюпок і плотів; очевидна відсутність занепокоєння капітана з приводу повідомлень про льоди до зіткнення з айсбергом; слабка підготовка екіпажу по діям в аварійних ситуаціях, включаючи спуск рятувальних шлюпок; відсутність радіоприймачів на прилеглих кораблях, котрі могли б допомогти в рятування життів; і, що примітно, навіть біноклів для корабельних спостерігачів.

 

Довжина парохода Титанік в порівнянні з самими високими будівлями

 

І британський, і американський уряди після втрати Титаніка прийшли до аналогічних виводів і рекомендацій. Основна рекомендація заключалася в тому, щоб всі судна були оснащені достатньою кількістю рятувальних шлюпок для пасажирів і екипажу, щоб всі океанські судна мали цілодобове радіотелеграфне спостереження і щоб переборки корабля були запроектовані таким чином, щоб затоплення будь-яких двох суміжних відсіків не призвело до затоплення судна. Ці та інші рекомендації були прийняті першою Міжнародною конвенцією по охороні людського життя на морі (SOLAS) на конференції, що відбулася в Лондоні в 1914 році.

 

Розвиток технологій картографування морського дна
Комерційні компанії після катастрофи на Титаніку почали пошук засобів для визначення наявності айсбергів та інших невидимих або затоплених перешкод перед рухомими суднами. До гонки приєдналися європейські і північноамериканські винахідники. В 1912 році Реджинальд Фессенден, канадський винахідник і піонер радіо, приєднався до компанії Submarine Signal Company (американська компанія одна з перших розробників акустичної техніки), попередниці сьогодняшньої Raytheon (американська військово-промислова компанія, один з найбільших постачальників озброєння і військової техніки), і почав роботу над електроакустичним генератором, схожим на сучасний трансдюсер. Цей генератор початково був розроблений як для зв'язку між кораблями, так і для прийому відбитого звуку від підводного об'єкта. В кінці квітня 1914 року Фессенден випробував цей пристрій в Grand Banks (група підводних плато на південний схід від Ньюфаундленда на континентальному шельфі Північної Америки) на американському Revenue Cutter Miami (катер берегової охорони США) і йому вдалося отримати відбитий звук від айсберга на відстані приблизно двох миль, почувши ехо у відповідь. Також було чутно друге ехо, котре було визначено від дна.
Підводна війна під час Першої світової війни прискорила дослідження в області акустики. До кінця війни використання акустики, як для виявлення об'єктів у воді, так і для вимірювання глибин, добре зарекомендувало себе. В 1922 році USS Stewart (корабель ВМС США, названий на честь контр-адмірала Чарльза Стюарта), оснащений ехолотом Hayes Sonic Depth Finder, в якому використовувався осцилятор Фессендена, провів серію зондувань при переході через Атлантичний океан, зробивши більше 900 окремих зондувань. Профіль, отриманий в результаті цих зондувань, був опублікований в першому випуску International Hydrographic Review (міжнародний журнал, що публікує статті по всім аспектам гідрографії). Звукові системи на основі фортепіанної проволоки (вживалась для вимірювання відстаней на воді) застаріли відразу. Незважаючи на те, що на мілководді зондування (проміри) з допомогою лота продовжувались ще декілька років, акустичні системи зондування замінили лоти для більшості  задач протягом двох десятиліть.
Друга світова війна ще більше прискорила розвиток направлених гідроакустичних систем (названих в Англії Asdic). Хоча початково ці системи призначались для виявлення підводних човнів, але в кінцевому підсумку вони перетворились в сучасні гідролокатори бокового огляду (ГБО). Обладнання для підводної фотографії і прилади для виявлення магнітних аномалій (MAD) знаходились в цей період в зародковому стані. Системи MAD доказали свою ефективність при виявленні підводних човнів. Раніше гідрографи додатково використовували гідролокатор для підводної зйомки і MAD при складанні мап затонулих кораблів, торпедованих поблизу східного узбережжя США. Це було зроблено офіцерами гідрографічної служби США (C&GS), які працювали на лоцмейстерському судні Gentian берегової охорони США в 1944 році.
Після війни були подальші успіхи, в тому числі розробка однієї з перших систем ГБО під назвою Shadowgraph в 1954 році німецьким вченим Юліусом Хагеманном, який працював в Лабораторії протимінної оборони ВМС США. Ця система оставалась засекреченою протягом багатьох років, але цивільне використання ГБО почало розвиватись незабаром після цього прогресу. В комерційному секторі першими піонерами були Гарольд Эдгертон і Мартін Кляйн з Масачусетського технологічного інститута (MIT). Эдгертон в 1963 році повернув гідролокатор вниз для донного проникнення і отримав зображення затонулого плавучого маяка з корабля C&GS. Эдгертон був засновником компанії EG&G і знайшов затонулий USS Monitor (перший броненосець ВМС США) часів Громадянської війни поблизу миса Хаттерас з комерційною системою ГБО EG&G. Мартін Кляйн почав свою кар'єру в EG&G, але залишив її, щоб заснувати Klein Associates, ім'я, яке стало синонімом гідролокаторної технології бокового огляду.
Досягнення в технології вимірювання глибини проходили паралельно з розвитком технології бокового огляду. В квітні 1961 року інженери компанії General Instruments Corporation розробили BOMAS (Bottom Mapping Sonar - сонар для картографування дна). Цитата з речення: «BOMAS отримує інформацію про профіль дна з перетину дна океана з вертикальною площиною, перпендикулярною курсу судна. Дані гідролокатора обробляються автоматично в реальному часі, щоб отримати рел'єф дна вздовж маршруту…. Одночасно може бути надана мапа інтенсивності сонара… » Так народилось багатопроменеве зондування з супутньою можливістю картографування відбивної здатності дна. Двома роками пізніше перший прототип багатопроменевої системи був встановлений на кораблі ВМФ США Compass Island, а наступні за цим пристрої були встановлені на промірних кораблях ВМФ. Тим часом абревіатура змінилась на SASS (Sonar Array Sounding System). До кінця 1970-х років технологія перекочувала в цивільну спільноту і з тих пір витіснила однопроменеві системи зондування в якості стандартного інструмента картографування морського дна.

 

Гравюра Віллі Стьовера «Титанік, що тоне носом»

 

В пошуках Титаніка і наслідки виявлення
Відразу після затоплення пропозиції про пошук місцезнаходження затонулого Титаніка були обговорені і в кінцевому підсумку відхилені, тому що в той час ця катастрофа знаходилась далеко за межами технологій. На протязі десятиліть розвиток підводних технологій, нарешті, надав засоби для визначення місця катастрофи і наступного його дослідження з допомогою дистанційних технологій, а також для занурення на місце катастрофи і проведення серії досліджень, котрі включали обстеження внутрішньої частини корабля.
В липні 1985 року почався останній пошук, коли Ifremer (французський науково-дослідний інститут по експлуатації морських ресурсів) розгорнув свій недавно розроблений ГБО SAR в місії під керівництвом Жана-Луї Мішеля на дослідному судні Le Suroit. Це дослідження охоплювало 70% площі огляду в 150 квадратних морських миль без визначення місцезнаходження Титаніка. Приступивши до пошуку в серпні, команда WHOI (найбільша незалежна океанографічна дослідна установа в США) на чолі з Робертом Балардом на борту дослідного судна Knorr використувала буксирований апарат Argo з ГБО 100 кГц і трьома чорно-білими відеокамерами для слабкого освітлення. Команда Балларда покладалася на оптичну систему, щоб визначити місцезнаходження Титаніка, і раннім ранком 1 вересня безпомилкова форма котла дала зрозуміти, що пошуки закінчені. Було знайдено останній притулок Титаніка.
З моменту відкриття в 1985 році Титанік відвідала серія експедицій з різними цілями. Балард і WHOI вернулися до затонулого корабля в липні 1986 року на дослідному судні WHOI Atlantis II з підводним апаратом Alvin і ROV Jason Jr. Експедиція 1986 року зфотографувала і зняла затонулий корабель, зосередив увагу на практично непошкодженій носовій частині. Працюючи на основі даних, зібраних в ході досліджень Argo 1985 року, а також даних 1986 року, Вільям Ланге з WHOI та інші склали попередню мапу міста катастрофи Титаніка, котра окреслила це місце від носа до корми і нанесла на мапу широкий спектр розкиданих об'єктів на морському дні. Приватне підприємство, що фінансується і очолюється компанією RMS Titanic (RMST) і технічно підтримане Ifremer, вернулося до затонулого корабля в липні 1987 року і здійснило 32 занурення, щоб витягти близько 1800 артефактів з морського дна - в першій серії занурень, проведених RMST до 2004 року було піднято близько 5000 артефактів.

 

Дистанційно керований апарат (ROV) Hercules досліджує носову частину Титаніка в 2004 році

 

Занурення, зроблені знімальними групами документальних фільмів і Джеймсом Кэмероном (чиї перші занурення були в 1995 році), працюючим з Інститутом океанології імені П.П.Ширшова Російської академії наук, були зроблені вражаючі кадри катастрофи, а також отримана додаткова технічна інформація і виконаний більш детальний огляд міста катастрофи підводним апаратом Мир. Зокрема, велика документація Кемерона і проникнення всередину носової частини з допомогою невеликих ROV, відомих як «боти», надали неймовірне розуміння процесів, що відбуваються, зміни і зберігання оточуючого середовища всередині корабля, а також свідчення того, що відбулося під час затоплення корабля Титанік. Можливо, робота Кемерона зробила більше, щоб розповісти більш широкій аудиторії про місто катастрофи Титаніка, чім який-небуть інший дослідник.
Наукові результати різних експедицій включають детальний аналіз мікробіологічної корозії судової сталі (под керівництвом Роя Кулімора), геологічні долідження відкладень і поточні дослідження (Інститутом Ширшова), детальне гідролокаційне обстеження носової частини Титаніка, котра зіткнулась з айсбергом, фотосхеми носової частини і судово-медичні дослідження послідовності затоплення і руйнування корабля. Крім того, RMST замовила створення «археологічної ГІС-мапи», на котрій показані 5 000 артефактів, витягнутих з 1987 по 2004 рік. Ця ГІС, котру RMST виконує по контракту з CMURMM (Центром управління морськими і підводними ресурсами Мічігана), створена приватною некомерційною організацією, майже завершена.
Управління по дослідженню океану Національного управління океанічних і атмосферних досліджень (NOAA) США провело дві місії на Титанік в 2003 і 2004 роках. Як національне агентство по океану, NOAA проявляє інтерес до наукових і культурних аспектів Титаніка. NOAA фокусується на створенні базової научної інформації, на основі якої ми можемо виміряти процеси і руйнування Титаніка, і застосувати ці знання до багатьох інших глибоководних катастроф і підводних культурних ресурсів. Місія 2003 року з Інститутом Ширшова переслідувала декілька ключових цілей, перша з яких заключалась в тому, щоб каталогізувати будь-яку антропогенну діятельність, котра в дійсний час впливає на місце катастрофи, або свідчення такої активності з моменту його відкриття в 1985 році. Були отримані цифрові зображення і була створена фотомозаїка носової частини палуби. Крім того, проводився постійний бактеріологічний аналіз, а також фундаментальні океанографічні дослідження.


Місія 2004 року, проведена дослідницьким судном NOAA
Рональд Х. Браун,що працював з Робертом Балардом, а потім (по дійсний час) з Університетом Род-Айленда і Інститутом археологічної океанографії, використав ROV для продовження оцінки продовжуючихся змін оточуючого середовища на місці катастрофи і бактеріологічної роботи Роя Калімора. Ще одним ключовим досягненням місії 2004 року стало завершення топографічної мапи каньйону Титаніка і його околиць, включно з місцем катастрофи Титаніка, з допомогою багатопроменевої сонарної системи Seabeam 2112. Цифрова модель місцевості на цій великій площі морського дна поміщає Титанік в більш широкий геологічний і географічний контекст.
В оcтанній (на сьогоднішній день) експедиції RMST на затонулий корабель в серпні 2010 року приймало участь NOAA також як і Служба національних парків WHOI, Інститут морської археології, Інститут Уэйтта і партнери по контракту, такі як компанія Phoenix International, Ltd. В рамках цієї місії, не зв'язаної з науковими дослідженннями, основну увагу приділялось роботі Вільяма Ланге і Лабораторії передової технології обробки зображень і візуалізації WHOI по створенню детальної 2D і 3D візуальної мозаїки цього місця. Для цього було проведено детальне обстеження з використанням автономних підводних апаратів REMUS 6000 інституту Уэйтта в зоні приблизно в десять квадратних морських миль навколо місця катастрофи, з серією більш близьких і більш високорозподільних зйомок місцевості, окресленої на мапі майданчика WHOI 1986 року і навіть більш детальні зйомки основних особливостей і областей майданчика. В рамках цього проекту були отримані картографічні дані, а також вичерпний візуальний охват уламків, включно з  детальними фотомозаїками ряду деталей розкиданих на дні артефактів, в тому числі секції корпуса, механізмів і обладнання корабля, а також інші артефакти.

 

Це комбіноване зображення, створене RMST, зроблено з допомогою  гідролокатора і більше ніж 100000 фотографій, виконаних в 2010 році безпілотними підводними роботами, показують невелику частину  всеосяжної мапи поля уламків розміром 3 на 5 миль, що оточує носову частину Титаніка на дні Північної Атлантики

 

Із цього короткого огляду зрозуміло, що останні декілька десятиліть ми стали свідками революційного розширення можливостей людства не тільки визначити місцезнаходження глибоководних корабельних аварій, але і все частіше отримувати зображення і дані, котрі, по суті, «фактично піднімають» ці затонулі кораблі для поточних досліджень як просвіта громадськості. У багатьох відношеннях Титанік і його околиці, ймовірно, будуть найбільш вивченими ділянками глибоководного дна океану. Цей статус з'явився через культовий характер катастрофи і потенціальної вигоди від можливості підключитись до цього корабля і його трагічної загибелі або шляхом огляду найдених артефактів, або віртуального туру на плівці або фотографії. В той же час були проведені вимірювальні і важливі наукові дослідження, і в цьому був продемонстрований шлях вперед не тільки для цього майданчика, але і для інших, особливо в адаптації і впровадженні технологій для доступу і навчанню на майданчиках, які колись вважались недоступними.

 

Вид носової частини Титаніка, зфотографований ROV Hercules під  час  експедиції на місце корабельної аварії в червні 2004 року

 

 

Ця  стаття була опублікована в журналі Hydro International 17 лютого 2021 року